Ознайомлювальний фрагмент

Декаданс Європи, Ренесанс України

Чому українцям майже нема сенсу емігрувати до Європи

"Поїхати або залишитися?" - це питання час від часу ставить собі чи не кожен українець. Ця книга адресована тим, хто сумнівається - чи варто емігрувати в Європу. І всім тим, хто дивиться на Європу крізь рожеві окуляри, а також не наважується зрозуміти, що Україна - країна можливостей.

Зміст

Вступ
Психологія емігранта
Цінний досвід, я нічим не ризикую, можна повернутися
У Європу “заради дітей”
Звідки з’явилась ідея, що у Європі краще
Пенсії
Дороги
Паркування
Зарплати
Житло і процент іпотеки
Ціни на освіту для дітей
Бізнес
Європейська медицина
Висвітлення ЗМІ проблем Європи та України
Європа переживає не найкращі часи
Британський Ротерем та більш як 1400 дітей - жертв насилля
“Експеримент” німців з виховання безпритульних дітей
Біженці
Окупаси (вони ж “сквотери” - загарбники житла)
Жовті жилети
Політкоректність
Мультикультуралізм
Сімейні цінності
Психологія європейців
Європейська “працьовитість”
Буцімто європейці “інакші”
Психологія іспанців
Жінки
Дівчата Іспанії
Дівчата Польщі
Дівчата Франції
Дівчата Австрії
Як членство в ЄС вплине на українські родини
Про жінок, котрі рвуться на Захід
Чому нашим дівчатам багато в чому простіше за кордоном
Водночас у наших хлопців ситуація прямо протилежна
Темний бік Європи
Лицемірно-стукацька Європа
Безхатьки
Продавці усілякого непотребу
Вуличні знайомства
Зарегульованість усього
Сусіди
Де закінчується культурність європейців
Європейська “свобода”
Аборти в Польщі
Про уявну свободу слова у Європі
Про криміналізацію фото частин тіла
Наркотики
Фільми онлайн і торенти
Суть життя на Заході
Якість сервісу
Про людську теплоту
Кримінал
Тероризм
Режим роботи
Шопінг
Салони краси
Спорт і вуличні турнічки
Онлайн-Банкінг
Націоналізм
Кондиціонери
Освіта у Європі
Податки
Штрафи
Скільки коштує Європа?
Нідерланди
Греція
Grexit (вихід Греції з ЄС)
Brexit
Frexit
Забов’язання щодо вступу в ЄС
Чи планує ЄС розширення
Криза ідей у Європі
Куди рухається Європа?
Європа як СРСР 2.0
Залізний занавіс Європи
Спільне споживання - відмова від приватної власності
“Шерінг” чи Комунізм 2.0
Агонія Європи чи Нова Надія
Чому Україна обирає Європу
Україна - країна можливостей
Епілог
Військова післямова
Список літератури

ВСТУП

Сьогодні 11 листопада 2018, коли я почав цю книгу, - знаменний день. 100 років з дня проголошення незалежності Польщі. Моя ж від неї незалежність почнеться за три тижні, коли я покину Краків, щоб повернутися у Київ, проживши майже два роки на чужбині.

Скільки себе пам’ятаю - завжди хотів покинути Україну. Завжди здавалося, що Україна приречена, що майбутнє десь там - за обрієм. До цього і схиляля моя родина, котра роз’їхалася по світу, і звичайно виховання - ми зростали на діснеївських англомовних мультиках і гонконгських бойовиках. Та і мати завжди казала - Run, Forrest, ruuun!

За часів університету мені не вдалося поїхати за програмою Work & Travel USA, проте я заощадив грошей і одразу після отримання бакалавру в Авіаційному поїхав навчатися в тоді ще дешевий Китай. Гадав, що їду на рік, але виявилося - на п’ять. Та було дуже цікаво і комфортно та Китай став моєю другою батьківщиною. Однак врешті-решт я зрозумів, що час рухатись далі, адже при всьому комфорті проживання у Китаї, ти там все одно іноземець. Та й китайське громадянство отримати неможливо (і сенсу нема, так як китайський паспорт ніде у світі не котирується).

Повернувшись у 2013 році в Україну, думки про еміграцію відійшли на далекий план. Почався Майдан, в котрому я приймав активну участь, і замайоріла нова надія. Але пройшло два роки і я зрозумів, що Україна не переродилася так, як би мені цього хотілося, і я став гострити лижі у Чехію. Однак учбову візу мені не дали. Тоді я знайшов нову роботу і почав їздити у відрядження в Австрію, попутно заїжджаючи в сусідні країни, де сумарно прожив близько чотирьох місяців. Там я вкусив всі ті плюси Європи, про які начебто мріє пересічний українець - рівні дороги, ввічливі посмішки, безтурботність на лицях перехожих, зручний чистий транспорт і стабільність. Однак серед недоліків, котрі я встиг помітити ще тоді, хоч і перебуваючи у рожевих окулярах, - був один дуже вагомий, - шалені ціни на нерухомість і складність її покупки. Послуги адвокатів, нотаріусів і податок на покупку могли складати до 10% вартості житла. Тому я звів свій погляд на Польщу, де квартири були більш доступні. Приїхавши у Краків у 2017 році, я почав інтегруватися у суспільство - активно вивчати польську, ходити по TED-конференціях, танцювати бачату з польками та битися з поляками на тайському боксі. Зі своєю польською дівчиною ми слухали олдскульний польский рок 80-х, а щоранку, в електричці по дорозі на роботу, - подкасти, знову ж таки, польською, щоб вивчити мову - все щоб інтегруватися. І крізь мене приймали, і ніхто косо не дивився на те, що я українець. Порадою допомагали, на питання по польській мові відповідали, в політичні тонкощі посвячували. Здавалося б - що могло піти не так? Чому за 20 місяців життя у Кракові спочатку повернувся я, а потім і мій друг-гітарист з нашого гурту? І ще декілька знайомих, котрі мали гарну зарплатню і чудові перспективи на отримання Карти Поляка і польского громадянства. Але чому інші мої знайомі, частіше жіночої статі, навпаки, залишилися в Європі?

Коли громадянам на вулиці поставити питання: - “Чи хочете ви поїхати?”, - то часто можна почути ствердну відповідь. Судячи ще з довоєнної статистики¹, кожен третій українець розмірковував над тим, щоб назавжди емігрувати з України. Згідно ж з опитуванням² Info Sapiens, що відбулося у вересні-жовтні 2021, 37% респондентів бажали б працювати у Німеччині, 31% - у Польщі, та 20% - у Чехії. Тема еміграції так гостро просочила соціум неспроста - протягом декількох років після перемоги Майдану 2013-2014 державним мужам не вдалося справдити сподівання народу. Більш того, для багатьох громадян умови життя стали нестерпними. У повітрі запахло відчаєм (що призвело до перемоги на президентських виборах Володимира Зеленського). Але і з правлінням Зеленського еміграційні настрої залишилися на попередньому рівні, - у 2021 році більше 600 тисяч українців виїхали³ з України та не повернулися. А ті ж, хто не зміг вирватися на “землю обітовану” - кістьми лягають, заробляють гроші та відсилають своїх дітей вчитися у Європі. Їм здається, що вони “рятують” своїх дітей, дають їм шанс на велике та прекрасне майбутнє. Але чи це так воно насправді?

Психологія емігранта

Окрім “майбутнього для дітей”, зарплат і верховенства закону, про які ми поговоримо далі, є ще як мінімум три аргументи поїхати, котрі часто проводяться сторонниками переїзду:

я нічим не ризикую,
завжди можна повернутися,
для мене це стане цінним життєвим досвідом.

Забігаючи наперед, я засмучу панів оптимістів, адже жоден з перерахованих вище тез не є правдою. Хіба що “життєвий досвід” — і то з натяжкою.

“Я нічим не ризикую” — може дозволити собі сказати 20-літній хлопчина, котрий ще не став толком працювати і заробляти. Хлопець чи дівчина, у котрих ще не вибудувалися міцні соціальні зв’язки, не почалось становлення кар’єри чи відносин з протилежною статтю, не устаканився комфортний побут з перукарями, тренажерними залами, заняттями йогою та ранковою кавою з круасаном в улюбленій кафушці з видом на Дніпро. Тому саме в такому віці, коли тебе нічого особливо не тримає на батьківщині, і треба “валити”. Адже нічим не ризикуєш. На перший погляд.

Протягом першого часу в новій країні буде “медовий місяць” - свідомість новоприбулого шукача щастя буде вишукувати лише позитивні сторони життя. Всі проблеми, котрі діставали вдома, відійдуть, залишивши місце ейфорії. Тут люди посміхаються! Ціни стабільні! Кредити доступні! Дороги рівні! Однак з часом, коли прийде потреба глибше поринати у життя (складання на права або оформлення тимчасового ВНЖ), назовні почнуть вилазити негативні сторони країни. Вас почнуть напружувати не тільки засилля мігрантів з Близького Сходу, ціни, високі податки і помірна медицина, але й сущі дрібниці, починаючи з фальшивих посмішок європейців і браку паркомісць, та закінчуючи немилозвучністю місцевої мови. Звичайно, все це можна буде перетерпіти, особливо якщо є заради чого - наприклад, заради дітей чи гарної уявної картинки майбутнього, де ви - на білому коні в Європі, а з кишені у вас стирчить омріяний паспорт країни ЄС. Весь цей час, закусивши вудила, ви будете пильно слідкувати за новинами з України, максимально концентруючись на негативі (бо що ще привертає увагу?).

До речі, коли у 2014 році Росія напала на Україну, багато хто з емігрантів, окрім виказаного у Фейсбуках чергового пожаху із захопленням сковтнули слину полегшення: “От же ж! Чуйка мене не підвела! Як у воду дивився. Не дарма я все ж таки поїхав!”. Однак роки промайнуть і виявиться, що все не так жахливо. І друзі, котрі залишились “там”, в “країні третього світу” - цілком собі непогано живуть, заводять сім’ї, будують бізнес, і навіть виїздять на відпочинок за кордон. І одного прекрасного дня ви розумієте, що хочете повернутися. Але все вже буде не так просто. Бо ви теж не сиділи склавши руки всі ці роки, і мало-помалу інтегрувалися в іноземне суспільство на стільки, на скільки воно дозволяло. Тут у вас вже свій уклад життя - секції, гуртки для дітей, іпотека (ви ж планували на все життя!), авто, і може навіть нові друзі чи хоча б товариші. Треба буде продати чи перевезти купу нажитого мотлоху, вирішити мільйон юридичних та фінансових питань, пояснити всім місцевим приятелям, чому їдете. Крім того, вам знадобиться стовідсоткова підтримка жінки/дівчини в питанні переїзду, а це не завжди легко, адже повернутися у “країну третього світу” - впасти у статусі, особливо перед подругами. Все це буде вимагати багато сил і часу в обмін на повернення “в нікуди” - наче й додому, але там все ж багато чого змінилося. Друзі погубились, подруги повиходили заміж, кар’єру треба будувати з нуля (чи заморочуватись пошуком аналогічної посади). Жити десь треба. Знову звикати до місцевих недоліків на кшталт кислих пик продавщиць чи ям на дорогах.

В підсумку вам стане шкода витраченого часу і зусиль, тому що якщо подивитися на ситуацію з боку, то виявиться, що всі ваші метання не мали жодного сенсу. Ви не зібрали грошей, не збудували видатну кар’єру, не навчилися чомусь небувалому, щоб по поверненню на батьківщину купатись у шовках. Тут, як у фізиці: якщо об’єкт повернувся у початкову точку, то робота А = 0 (нуль). Зеро. Виявилося, що усі ваші затрачені зусилля були марними. І краще, що ви можете з цього винести - глибше задоволення від життя в Україні, сміх над панікерами й зрадофілами, та велику подяку долі, що ви народилися саме в цій країні, а не в іншій.

Однак не всі можуть знайти в собі сили визнати, що помилялись. І не всі готові ризикувати хоч і поганенькою, але стабільністю, заради того, щоб поринути в “нове старе життя”.

Також велику роль в переїзді грає суспільна думка. Адже у нашому суспільстві, котре поки ще не повністю вилікувалось від комплексу національної меншовартості, як і раніше еміграція означає успіх. А якщо ти повернувся, то це не тільки значить, що ти не спромігся, не адаптувався, що ти невдаха і слабак, але й те, що тебе, вірогідно, здолала якась ментальна хвороба. Як можна в здоровому глузді та при не помутнілій свідомості повернутися з Австрії чи Німеччини?! - крутиться в голові у пересічного громадянина. Тобто, як не крути, тебе не зрозуміють. І цей смішний, але цілком реальний страх схибити перед ефемерним “суспільством” буде утримувати тебе від повернення. Лише ті хто повернувся зможуть зрозуміти тебе і підбадьорити мовчазним кивком.

Оскільки повернутися часто навіть складніше, ніж поїхати, більшість емігрантів, котрі хотіли б, але не можуть повернутися, - ламаються і стають “агресивними емігрантами”. Їх часто можна зустріти на емігрантських форумцях, де вони зависають цілодобово, доводячи, в першу чергу для себе, що вдома все погано і що вони правильно зробили, що поїхали. Також вони весь час сидять в новинах - навіть більше тих, хто залишився в Україні. Однак, навіть того не усвідомлюючи, вони починають частити на батьківщину… То на тиждень приїдуть, то на два. А кому дозволяє робота, можуть і на цілий місяць приїжджати кожного року. Економічно це зовсім не вигідно, бо ти продовжуєш сплачувати оренду закордонної квартири, та й білети коштують грошей, але це півбіди. Очевидно, що такі тривалі повернення “крадуть” час від можливості інтегруватися-таки в жадане західне суспільство: ходити на звані обіди, влаштовувати вечірки, приймати участь у забігах, танцювати на сальсі і так далі і тому подібне. Але все це відсувається на дальній план перед лицем браку спілкування з рідними та друзями. Виявляється, що скільки б ти в Європі не заробляв, ти все одно не можеш купити головне - сердечних бесід з друзями, обіймів з рідними, кухонних вечорниць з батьками та інші подібні дорогоцінні моменти. І відеодзвінки тут - не панацея, а скоріш вимушений сурогат. Не тільки ви, але й жінка, діти - всі будуть неминуче страждати, бо їм треба буде соціалізуватися в іншому суспільстві з іншими цінностями, де їм доведеться бути “чужими” чи в ліпшому випадку носити клеймо “не такі як усі”. Все вищезгадане, як правило, призводить до того, що “завжди можна повернутися” перетворюється на квиток в один кінець. І в ще один міф, що якщо сім’я не повертається, значить, “там краще”.

Ну і з приводу “цінного життєвого досвіду”. Так, це буде досвід, унікальний в своєму роді, але він дасться настільки великою ціною (роки життя в чужому соціумі й тисячі, а то й десятки тисяч доларів), що ви час від часу будете ставити собі питання: — “А чи воно було того варте?” Поки вам там тинялися Європами, друзі вже й квартирами, і сім’ями обзавелися, і соцзв’язки налагодили так, що вам до них буде складно чи неможливо влитися назад. Так в чому ж “цінність” цього досвіду? Хтось каже, що “міжнародний досвід стане в нагоді у роботі”. Мовляв, після того, як ви попрацювали в умовній Австрії чи Польщі, вас будуть “відривати з руками й ногами” на місцевому ринку. Однак далеко не весь досвід монетизується. Знання німецької, відполірованої в Австрії, чи польскої, вивченої у Польщі, скоріш за все виявляться зовсім нерелевантними вашій посаді в Україні. Тобто вам за них ніхто не заплатить. Що ж стосується інших навичок і компетенцій, то вас же беруть на роботу не для того, щоб ви там “революцію” влаштовували своїми свіжопривезеними з Європи ідеями. Ні. Вас наймають, щоб ви працювали в уже налагодженій системі, де потрібні абсолютно певні компетенції, котрі в більшості випадків не будуть пов’язані з вашим закордонним досвідом. Тому “цінний життєвий досвід”, отриманий за кордоном, буде стосуватися в першу чергу переосмислення ваших цінностей, а також набором спогадів з іншого життя, що, без сумніву, збагатить вас як людину. Скоріш за все, вам вдасться пізнати себе краще, як про це розповідав⁴ програміст Володимир:

“Вже переїхавши, через декілька місяців, я почав займатися беззупинною рефлексією і препаруванням істинних мотивів. Я упустив найбанальнішу догму еміграції - їдучи, завжди береш з собою себе. Втеча з зони комфорту не потребувала таких радикальних заходів. Цю проблему можна було вирішити у Києві. Але хибний тезис, що заволодів моєю свідомістю, звучав так: “Після переїзду твоє життя трансформується докорінно, назавжди й саме по собі ”. Однак це було не так. В Берліні я стикнувся з тими ж внутрішніми тортурами, загадками й квестами самореалізації. Дюжину разів мені спадало на думку: “А чи варто було емігрувати, щоб змінитися?”. Ніхто не забороняв, залишаючись у Києві, вносити в рутину нові порядки, які я здобув у Берліні. Але я вирішив питання радикально, помістивши себе у незнайоме середовище, не залишивши вибору й шляхів для відступу. Ще й піддав стресу свою жінку. Чи можна було знайти те саме, але не полишаючи батьківщини? Безумовно! А чи став би я? Не впевнений…”

Є у зміні країни ще один плюс - ви дізнаєтеся на своїй шкурі “як робити не треба” і закриваєте для себе врешті питання еміграції. Чи принаймні до своїх наступних ідей змінити країну ви почнете ставитись набагато більш зважено і раціонально, без рожевих окулярів. Але це, мабуть, і все. До речі, деяким мудрецям вистачає мізків “не рипатися” і тихенько просуватися до своїх цілей і в Україні.

В одному з листів Сенека писав Луцілію “Про марність подорожей”. Як у воду гледів!

“Ти думаєш, що це з одним тобою так трапилося, і дивуєшся як чомусь незвичайному, що тобі не вдалося розсіяти свій смуток і похмурий настрій духу тривалими подорожами й безперервною зміною місць. Але для цього треба жити з оновленою душею, а не під іншими небесами. Ти можеш перепливти моря, можеш, як великий Вергілій, покинути й землі й міста… але пристрасті твої рушать за тобою, куди ти не підеш. Сократ на жалоби, подібні твоїм, відповідав: “Чому ти дивуєшся, що мандрівки тобі не допомогли? Адже всюди ти возив за собою себе самого. І в дорозі тебе гнітили ті самі причини, через які ти вирушив у подорож”. Яке полегшення може дати зміна місця й знайомство з новими містами й локаціями? Подібні скитання зовсім марні, хоча б тому, що ти мандруєш сам із собою. Скинь спочатку тягар своєї душі, і тоді ти віднайдеш чудесним кожне місце”.

В Європу “заради дітей”

Є велика іронія в тому, що у нас заведено їхати “заради дітей”, але врешті їм таким чином надають ведмежу послугу.

По-перше, це ж саме Україна робить людей сильними - освіченими й такими, що вміють виживати, що врешті дозволяє їм поїхати за кордон. Саме в Україні ще донедавна можна було здобути непогану і майже безкоштовну вищу освіту, яка б дозволяла пройти крізь всі фільтри закордонних консульств, котрі не дають робочі візи аби кому, й влаштуватися в іноземні компанії, маючи змогу довести свою перевагу над аборигенами. Де гарантії, що дитина, яка живе у тепличних умовах, стане такою ж пристосовуваною і освіченою, як ви? (Про освіту у Європі ми поговоримо далі). Приклад з життя друга. Його дитина зростала у США, та звикла до їх максимально безпечних дитячих майданчиків. Вони приїхали в Україну, і коли дитина залізла на нашу гірку, то встромила пальця не туди, і в результаті довелося робити операцію, щоб врятувати палець. Мораль: якщо вже дитина зростає у тепличних умовах, то не варто їй лізти у нетепличні, інакше це може погано закінчитися. Те ж саме стосується і дорослих. Тобто людині, що зростала у тепличних умовах, вже небезпечно лізти в інші “нетепличні” країни та мати справи з їх громадянами. Але це вже ми трохи відхилилися від теми.

По-друге, “заради дітей” буває декількох типів:

в Європі безпечно,
в Європі більше можливостей,
в Європі щасливіше життя.

Щодо безпеки - це спірне питання. Якщо мова йде про Данію, то, можливо, там і правда безпечніше для дітей. Як казав⁵ програміст Олександр Скакунов, що повернувся з Данії:

“Ти не боїшся поліції. Ти не боїшся, що якийсь відморозок за кермом зіб’є твого малого на велосипеді, тому ти спокійно відпускаєш 9-річну дитину доїхати вздовж траси на велосипеді до школи. За чотири роки ми жодного разу не чули звуків не те що екстреного гальмування - навіть гудку на світлофорі. Поголені наголо хлопці спокійно підкажуть дорогу і навіть загуглять для тебе адресу зі свого айфону”.

Однак якщо мова йде про Париж, то він явно більш небезпечний за Київ. Хоча б тому, що у Парижі є райони, куди “не варто пхатися”, й куди навіть поліція неохоче заїжджає. В Києві таких районів нема.

Якщо ж ми говоримо про Європу, то в цілому - скрізь небезпечно, де є біженці з Близького Сходу. Будь то Бонн, де підлітки-мігранти систематично нападали на гімназистів, чи Ессен, Мюнхен чи Берлін, де є райони, в котрих особливо багато мусульманських мігрантів, і де навіть від дівчини турецького походження можна почути: “Пане бургомістре, коли стемніє, я вже не їду по Зонненалле: боюся арабів”. Мабуть і в Швеції вона б боялася темноти, бо це країна з найвищим рівнем згвалтувань у світі (навіть і з поправкою на нещодавно прийнятий закон, згідно якого секс без повідомлення про згоду може кваліфікуватися як згвалтування).

Про можливості ми поговоримо пізніше, оскільки ця тема велика, тому одразу перейдемо до щастя. Проблема в тому, що батьки вважають, ніби знають що потрібно для дитячого щастя. Також вони впевнені, що дитяче щастя призведе до щастя дорослого. Наприклад: ось у мене у дитинстві не було машинок, а у моєї дитини будуть. У мене не було велосипеду, а у моєї дитини буде. У мене не було смачних шоколадок, а моїй дитині я їх буду купляти кожен раз, як вона попросить. У мене були ушатані гойдалки та іржаві гірки, зате у моєї дитини будуть модні пластикові гірки та м’яка гума замість асфальту. Я все дитинство їздив у брудних дірявих тролейбусах, а зате мою дитину будуть перевозити виключно на автомобілі. Ось мені доводилося працювати, щоб були гроші на кишенькові витрати, а своїй дитині я буду і так давати гроші, скільки йому буде потрібно. І так далі. Здавалося б - що може піти не так? Але добрими намірами відомо куди вимощена дорога.

Купити електронну версію

← Назад к книге